Ґреґ Джонсон: «білість»

3,114 words

English original here

Ґреґ Джонсон – фігура непересічна в рамках сучасної американської правиці. Один з найвизначніших ідеологів інтелектуального «білого націоналізму», головний редактор рупору американських «нових правих» Counter-Currents, чий внесок у формування метаполітичної повістки дня у США набагато відчутніший, ніж може здатися на перший погляд. Пропонуємо вашій увазі одну зі статей, в якій автор зачіпає важливість поняття «білості» і роль расового фактору не лише для мультирасових США, але й для Європи.

Поняття «білості» [1]

Очевидною лінією атаки на білий націоналізм є звинувачення в тому, що сама концепція білості – проблематична. Я хочу розібратися з чотирма такими запереченнями. По-перше, поняття білості вважається політично непотрібним. По-друге, стверджується, що білість підриває етнічну ідентичність. По-третє, білість вважається соціальним конструктом, а не реальним природним явищем. По-четверте, говориться, що життєздатність білого націоналізму залежна від чіткого визначення білості – по суті, невловимого. 

Чи потрібна білість?

Поширеним непорозумінням та введенням в оману по відношенню до білого націоналізму є твердження, згідно з яким сама ця концепція не має сенсу, оскільки білі люди не цікавляться «білим» націоналізмом. Нас цікавить американський, французький, німецький, італійський націоналізм. У зв’язку з цим, німецький націоналізм належить німцям, білий націоналізм – окремій спільноті білих людей. Але так як не існує окремої спільноти білих людей, білий націоналізм є ідеологією без аудиторії, концепцією без референта.

Але білий націоналізм – це не націоналізм для окремої спільноти білих людей. Білий націоналізм – це етнонаціоналізм для всіх білих народів. Білі націоналісти хочуть зберегти, відновити чи створити суверенні расово та етнічно однорідні батьківщини для всіх білих народів, які прагнуть до самовизначення.

Насправді немає такої речі, як окрема біла людина. Всі білі люди належать до певних етнічних груп. Навіть у крайніх випадках, коли діти пар з різних етнічних груп виховуються в рамках двох культур і навіть з двома рідними мовами, ми все ще говоримо про суміш конкретних етнічних груп.

Що вирізняє білі етнічні групи? Між європейцями існують субрасові [2] відмінності, а в деяких країнах панують чітко визначені субрасові «типажі», наприклад, типові норвежці і фіни. Але інші країни охоплюють цілу низку субрасових типів, наприклад, Англія чи Італія. Коротше кажучи, деякі білі етнічні групи більш біологічно однорідні, ніж інші. Те, що розрізняє білі народи – це їхні різні мови, культури та історії. Релігія також може створювати етнічні відмінності. Навіть люди, які генетично дуже схожі одне на одного і говорять на одній мові – англійці та ірландці або серби, боснійці й хорвати, можуть бути глибоко розділені релігією.

Часто кажуть, що білий націоналізм має сенс лише в колоніальних плавильних котлах, таких як Сполучені Штати і Канада, де різні європейські етнічні групи змішуються між собою. Це не так. Перемішання націй Старого Світу не привело до появи окремої спільноти білих людей. З’явилися нові етнічні групи: американці, канадці, квебекці, австралійці, африканери і т.д. Якби американці й канадці були лише окремою спільнотою білих людей, між ними не було б ніяких відмінностей. Але відмінності є, і вони проявляються в мові та культурі. Відтак, з точки зору білих націоналістів, дійсно немає ніякої різниці між європейськими і колоніальними націями. Ми виступаємо за самовизначення всіх білих народів у всьому світі, а не лише в Європі.

Якщо немає окремих білих людей – принаймні, поза межами Платонівського світу ідей чи інших універсалізмів – то чому взагалі варто говорити про «білий» націоналізм? Чому б просто не говорити про конкретні національні групи і досить? Є п’ять вагомих причин, через які ми не можемо не говорити про білу расу.

По-перше, припустимо, ми вирішили не говорити про білість і замість цього говоримо виключно про просування національних інтересів французів, німців, американців, поляків і т.д., старанно уникаючи при цьому обговорення таких країн, як Туреччина, Індія або Китай. Потрібно поставити питання: що спільного має перший список, і чому інші країни залишилися поза увагою? Відповідь на обидва питання полягає в тому, що нас турбують білі нації, на відміну від не-білих. Можна спробувати ухилитися від звинувачень в «расизмі», говорячи про «західну цивілізацію» або «християнський світ», але не всі європейські народи «західні», а величезна кількість християн – не-білі.

В принципі, всі спроби обминати слово «білий» – це лише евфемізми – способи уникати розмови на делікатні теми, як то секс або екскременти, народжені від страху порушити культурні табу про політкоректну мову. Але люди, які можуть говорити про расу тільки в рамках евфемізмів, не готові до боротьби. Бажання зберегти білих людей є шляхетним, але як можна набратися хоробрості задля порятунку білої раси, якщо не виходить навіть змусити себе вимовити слово «білий»? Щоб боротися з силами, які пропагують білий геноцид, нам доведеться бути більше, ніж трохи неполіткоректними.

По-друге, якщо єдиним мотивом білої плутанини щодо обговорення раси є культурне табу проти білого «расизму», нам необхідно зрозуміти його походження і функції. Всі інші раси, звісно ж, можуть висловлюватися в термінах расової ідентичності та інтересів. І, наскільки мені відомо, чорні націоналісти, які говорять про владу чорних та інтереси чорних, ніколи не зустрічають аргумент: «Але чорний націоналізм є безглуздим, тому що немає окремих чорношкірих людей, лише різні чорні племена і народи». Крім того, коли не-білі – або білі-що-ненавидять-себе – читають нам лекції про «привілеї білих» і повторюють нескінченні літанії про злочини білих, ніхто ніколи не скаже: «Ваші звинувачення безглузді. Немає такого поняття, як окрема біла людина». Здається, що білість – абсолютно безпроблемна категорія, коли нас хочуть у чомусь звинуватити. Це стає проблемою тільки коли білі хочуть захистити себе: коли ми хочемо утвердити свою ідентичність, пишаємося нашими здобутками, підсумовуємо власні інтереси та приймаємо власну сторону в етнічних конфліктах. Це табу проти будь-якого самостверджуючого звернення до білості є відверто несправедливим, і білі лише програють від того, що продовжують його поважати. Очевидно, що це табу було створено для того, аби систематично завдавати шкоди білим. Ми були б дурнями, якби продовжували поважати його.

По-третє, навіть незважаючи на те, що бути американцем, англійцем або шведом набагато більше, аніж просто бути білим, нам все одно доводиться говорити про білість, тому що нинішня політична система наполягає на тому, що люди всіх рас можуть бути американцями, англійцями або шведами. Протягом дуже тривалого проміжку часу було само собою зрозумілим, що тільки білі люди можуть бути частиною будь-якої європейської нації. Але мультикультуралізм і громадянський націоналізм прагнуть відірвати європейську національну ідентичність від білості.

Відтак, щоб врятувати наші нації – і через них нашу расу в цілому – ми повинні прямо говорити про білість. Ми повинні наголошувати на тому, що бути білим є необхідною умовою приналежності до будь-якої європейської національної групи, при цьому визнаючи, що спільна мова, культура та історія необхідні також. Ми повинні наголошувати на тому, що не-білі можуть бути членами білих народів тільки в силу юридичних вигадок. Не кожна біла людина є шведом, але кожен швед – біла людина.

По-четверте, простого етнічного націоналізму не завжди достатньо для забезпечення вузьких національних або більш широких расових інтересів. Цілком природно, нормально і правильно, щоб індивіди і нації спершу дбали про своїх власних людей. І коли багатоетнічні імперії або багатонаціональні органи, такі як Європейський Союз, працюють проти етнічних інтересів конкретних народів, тоді «малий» націоналізм Шотландії, Угорщини або Польщі є повністю легітимним. Однак, коли малий етнічний націоналізм або імперіалізм призводять до воєн між європейськими народами, або заважають скоординованій європейські реакції на спільні загрози задля забезпечення расового виживання та процвітання необхідним стає більш широке почуття пан’європейської расової солідарності.

Створення цієї солідарності є імперативом. Тим самим ми повинні охопити все, що є спільного у європейців, і, поза відмінностями в мові, культурі і релігії, найглибше коріння європейської ідентичності та солідарності є расовими. Всі європейці мають спільних пращурів. Ми – одна величезна сім’я. Задля забезпечення нашої спільної долі, нам необхідно подолати дурні табу щодо визнання і черпання міці з нашого спільного расового походження.

По-п’яте, колоніальні спільноти з самого початку включали расове розрізнення між європейськими колоністами та корінними не-білими. У деяких випадках до суміші додавалися африканські раби та південно- і східно-азіатські кулі [3]. В таких умовах цілком природно, що білі бачили не різних народів і племен (ацтеків, майя), але різні расові угруповання (індіанці, чорні і т.д.), і для не-білих, зі свого боку, також природно бачити європейців різного національного походження як просто білих. Дійсно, в колоніальному контексті расової поляризації і боротьби, коли білі повинні формувати єдиний фронт, залишки етнічних відмінностей зі Старого Світу насправді є шкідливими для білих інтересів.

Але тепер, коли сама Європа колонізується не-білими, там відбувається такий самий процес расової поляризації. Чорні, араби і південні азіати в Європі не бачать французів, англійців і німців. Вони бачать просто білих людей. І ми бачимо просто чорних та коричневих. Наші відмінності не мають для них значення, а їх відмінності не мають для нас значення. У міру зростання расової напруженості в Європі наші люди зрозуміють, що на них нападають не як на французів чи німців, але як на просто білих. І коли європейці опиратимуться етнічному заміщенню, вони будуть все частіше розцінювати свою расу як свою націю, а свою шкіру – як форму. Чим швидше ми побачимо себе як білих людей, що об’єднані спільними ворогами і викликами, що поділяють спільне походження і спільну долю, тим швидше ми станемо на один рівень з завданнями, що стоять перед нами.

Чи є білість підривною?

Найкращу критику білості, як політичної категорії, маємо у Мартіна Гайдеґґера. Гайдеґґер був прихильником німецького етнічного націоналізму і вважав, що націонал-соціалістичний акцент на расовій білості зводить нанівець німецькі етнічні інтереси. Гайдеґґер зрозумів, що білість є необхідною умовою, щоб бути німцем, але бути німцем набагато більше, аніж просто бути білим.

Гайдеґґер вважав, що перетворення білості на політичну концепцію та підведення під неї німців та інших європейських народів заклало основу для руйнування етнічних відмінностей. Якщо ми всі білі, чи мало б значення, якби німці просто вирішили асимілювати всіх інших членів європейських етнічних груп? Розміщення різних етнічних груп в рамках широкого роду «білих» змушує думати, що всі білі люди є еквівалентними та взаємозамінними. У біологічному плані ця взаємозамінність означає, що білі інших країн підходять в якості худоби для розведення. В культурному плані взаємозамінність означає асиміляцію: вони здатні втратити одну культурну ідентичність і прийняти іншу. Також тут присутній суто політичний вимір влади. Чому німці біологічно і культурно асимілюють поляків, а не навпаки? Очевидно, лише тому, що німці домінували політично.

Крім того, нацисти не просто цікавилися асиміляцією інших білих, але конкретно нордичнихбілих, незалежно від їхньої культури. Наслідком цього є те, що нацисти особливо не цікавилися в увічненні родоводів справжніх німців, що не були нордичними. Це міркування, безумовно, підтримує критику Гайдеґґера, хоча немає ніяких доказів того, що це стосувалося його особисто. Але з огляду на те, що сам Гайдеґґер не був нордичним Übermensch, це, ймовірно, і спало йому на думку.

Аргумент Гайдеґґера має велике значення. Ніхто навіть не ставить таких питань, як «чи є фіни білими?» або «чи є італійці білими?», якщо тільки він не мислить з точки зору розведення чи нав’язування їм власної культури. Такі питання майже завжди виникають в колоніальному або імперському контексті. В Європі автономних етнодержав вони навряд чи з’являться взагалі, і то лише серед найбільш відірваних від коріння та космополітичних верств суспільства: вчених, митців, бізнесменів і т.п., що виїжджають за кордон і можуть закохатися в іноземну дівчину, задаючи собі питання, чи «досить вона біла», щоб повернутися разом додому. (Можна сподіватися, що в європейських етнодержавах ті, хто прагне політичної влади, будуть підкреслено укоріненими).

На щастя, існують кроки, які ми можемо зробити задля зменшення загрози європейської расової і культурної гомогенізації. Нам взагалі не потрібно турбуватися про те, чи є інші народи «достатньо білими», якщо кожен народ має батьківщину, якщо імміграція та змішані шлюби між білими спільнотами зведені до мінімуму, і кожна людина має досить сильне почуття власної етнічної ідентичності, щоб одружитися на особі своєї нації. Все це є розумною політикою зі збереження етнічної та субрасової різноманітності білих народів.

Так як я є етнонаціоналістом за умови, що він доповнюється більш широкою білою расовою солідарністю, я також є білим націоналістом за умови, що він зберігає, а не підриває окремі білі етнічні групи.

Білість чи соціальний конструкт?

Білі націоналісти часто зустрічаються з запереченням, що раса – це лише соціальний конструкт, а не реальна біологічна категорія. У своєму есе «Чому раса не є соціальним конструктом» я доводжу, що це не так. В принципі, всі соціально-конструктивістські аргументи ігнорують відмінність між расами, які є об’єктивними біологічними фактами, і думками про расу, наприклад, расовою систематикою і науковими теоріями, що дійсно соціально сконструйовані.

Тут я хотів би підкреслити, що яким би не був соціальний конструкт щодо раси – істинним чи хибним – це не впливає на білий націоналізм. Це просто не має ніякого значення. Ми все ще можемо бути білими націоналістами, навіть якщо раса є соціальним конструктом. По суті, іноді так навіть простіше.

По-перше, потрібно відзначити, що деякі з тих же людей, які ставляться до соціального конструювання раси як до заперечення проти білого націоналізму, не мають абсолютно ніяких проблем з пропагандою не-білої політики ідентичності. Тож якщо соціальний конструктивізм підриває політику ідентичності, то певно що наші противники повинні почати з відмови від своїх власних. І якщо соціальний конструктивізм не є перешкодою для не-білої політики ідентичності, це також не перешкоджає і білій політиці ідентичності.

По-друге, білі націоналісти вважають, що ідентичність – не лише питання раси. Кожен італієць –  біла людина, але не кожен білий чоловік – італієць. Італійська ідентичність – це питання не тільки спільного біологічного походження, але й спільної мови, культури та історії, які є людськими конструктами. Ці конструкти обмежені та формуються нашим генетичним спадком і об’єктивними історичними подіями, але в основі кожної культури лежать звичаї, які є вільними творіннями людської уяви.

Соціальні конструктивісти вважають, що якщо група людей думає про себе як про націю, то це і єнація. Для білих націоналістів національність в значній мірі є соціальним конструктом, але не виключно ним, оскільки нація також включає в себе спільне походження. Нації, звісно ж, встановлюють угоди для чужинців, щоб вони ставали «натуралізованими» (дуже показовий термін), але завжди існувала сильна презумпція на користь натуралізації, яка залежить від здатності претендентів до біологічної та культурної асиміляції.

Але, заради збереження аргументації, давайте просто надамо соціально-конструктивістську тезу про те, що ідентичність є повністю умовною. Це не робить нічого, що не дає суспільству прийняти такий соціальний договір, згідно з яким членами спільноти можуть бути лише білі. Якщо соціальні кордони по суті є довільними конструкціями, то чому б не бути етнонаціоналістами? Для соціального конструктивіста ніщо не заважає суспільству встановлювати расову однорідність. І оскільки расове розмаїття, незалежно від того, чи є воно реальним або соціально сконструйованим, є доведеним джерелом розладу і конфліктів, існують обґрунтовані практичні причини, аби надати перевагу однорідності.

Білі націоналісти вважають, що наша раса є реальною. Але простий расовий реалізм навряд чи має значення, якщо люди не думають про себе в термінах раси.  Білий націоналізм не є простою науковою тезою. Це політична ідеологія. А відтак, вона залежить від білої свідомості, а радше від білої самосвідомості. Дійсно, біла самосвідомість є більшою частиною білого націоналізму, оскільки без неї білі настільки ж політично інертні, як собаки чи коні. Так, одним з основних видів діяльності білих націоналістів є зростання білої самосвідомості. Наші люди повинні думати, що ми – окрема раса, з чіткою ідентичністю і інтересами, які часто суперечать ідентичності та інтересам інших рас. І коли такі конфлікти існують, білі повинні думати, що це природно, нормально і правильно організовуватися задля захисту наших інтересів в політичній сфері.

Соціальні конструктивісти хочуть вибити біологічну опору з-під білого націоналізму. Але усунення расового реалізму все одно лишає на місці більшу частину білого націоналізму, а саме білу расову свідомість. І знову, якщо соціальний конструктивізм вірний, немає нічого, що могло б зупинити білих націоналістів від того, аби просто заявити, що ми хочемо расової та етнічної однорідності.

Єдине, що завадило б нам домогтися таких переваг – відсутність політичної влади. Таким чином, якщо соціальний конструктивізм вірний, білі націоналісти не повинні витрачати свій подих, переконуючи кожну окрему персону, що наші спільноти повинні бути однорідними. Як тільки ми зможемо в достатній мірі зростити білу самосвідомість, гордість і самоствердження, ми зможемо досягнути політичної та культурної влади, необхідної для нав’язування наших переваг решті суспільства. Наші вороги відкрито заявляють про свій намір зробити те ж саме по відношенню до нас.

Чи потрібне для нас визначення білості?

Білий націоналізм дійсно вимагає відповіді на питання: «хто такі білі?» Але це не вимагає чіткого визначення білості. Існує суттєва відмінність між феноменом і його визначенням. Біла раса – це явище, що існує в реальному світі. Наше основне знайомство з білими –  це чуттєве сприйняття. Ми знаємо білих, коли бачимо їх.

Визначення – це спроба вербально сформулювати основні риси того, що ми бачимо в чуттєвому сприйнятті, і оскільки ми завжди можемо сприймати більше, ніж можемо сказати, всі визначення неадекватні. Але відсутність хорошого визначення не означає, що ми не знаємо, хто такі білі люди, тим більше це не означає, що білих людей не існує. Це просто доводить, що, зіткнувшись з багатством природи, слова зазнають невдачі знову і знову.

Більшості з нас було б важко дати вербальне визначення капусти, яке дозволило б нам відрізнити її від салату. Але ми можемо відразу відокремити їх, просто подивившись. Ми завжди знаємо значно більше, ніж можемо сказати. Відтак, чиста софістика стверджує, що якщо ми не можемо запропонувати чіткого визначення капусти, то ми не знаємо, що таке капуста, або її навіть не існує.

Для цілей білого націоналізму білі люди є корінними народами Європи і їх незмішаними нащадками по всьому світу. Але неминуче, що білі націоналісти викликані на захист такого визначення білості від будь-яких крайніх випадків.

– Скільки небілої крові має бути, аби людина лишалася білою?

– Чи є євреї, перси, грузини і вірмени білими або не-білими? Деякі з них явно виглядають білими, інші – ні.

– Чи є балканські мусульмани білими або не-білими? (Відповідь: це білі люди, чия релігія є вектором не-білого вторгнення в Європу. На жаль, тепер ми можемо сказати те ж саме і про європейських християн).

І знову, ці питання не мають реального значення в світі, де всі народи мають свою власну батьківщину. Євреї не можуть бути «достатньо білими» для вашого смаку, але всі вони досить єврейські, аби жити в Ізраїлі.

Звісно, не-білі націоналісти ніколи не зіштовхнуться з таким самим завданням, і вони не будуть стримуватися, якщо навіть і зіштовхнуться.

Фундаментальне припущення про ці заперечення полягає у тому, що якщо не вдається забезпечити не-довільні правила для обробки крайніх випадків, то білість – соціальний конструкт, а не природне явище. Але це так само абсурдно, як стверджувати, що, оскільки в колірному спектрі є відтінки синього і зеленого кольорів, чистих примірників синього і зеленого не існує. Було багато різних расових систематизацій, які по різному поділяють раси світу. Але жодна з цих систем не може не включати категорію білих людей, бо білі люди, очевидно, існують.

Знову ж таки, давайте спробуємо прийняти точку зору соціальних конструктивістів. Якщо ми візьмемо участь в соціальному конструктивізмі, ми повністю вільні відповідати на ці питання довільними емпіричними правилами, вимірюючи все на пальцях. Соціальні конструктивісти повинні бути останніми людьми, які заперечують проти ідеї самовизначення білих націй, проти права визначати свою ідентичність та вирішувати, хто в справі, а хто ні.

Нарешті, більшість вимог «визначити білих» пропонуються недобросовісно. Ті самі люди, які стверджують, що білий націоналізм зазнає невдачі без чіткого визначення білості, не мають проблем, виділяючи нас, коли вони хочуть звинуватити нас в світових проблемах, дискримінувати нас в сфері освіти та зайнятості або робити нас ціллю геноциду. Тому, коли хтось з цих людей попросить вас визначити білість, посміхніться і скажіть йому, що білі люди – це ті, хто повинен відчувати білу провину. Але якщо білі досить реальні для того, аби нести білу провину, то ми й досить реальні для того, щоб будувати білі нації.

17 липня 2018 року

[1] В оригіналі назви статті використовується слово «whiteness», дослівно – білість, білизна.
[2] Маються на увазі різні антропологічні типи (середземноморський, нордичний і т.д.).
[3] Coolies – дешева азіатська робоча сила.

Source: http://blog.plomin.club/greg-johnson-whiteness/