Counter-Currents
1,113 words
English original here
Коли двоє великих людей – і яких людей, безумовно найвидатніший філософ двадцятого століття і один з найвпливовіших письменників – листуються між собою, що саме воно обговорюють? Не завжди це якісь великі речі: вони також обмінюються жартами і говорять про свої публікації, мандрівки та буденні заняття. Але іноді тон розмови підвищується. А іноді він стає піднесеним, як в 1956 році, коли Юнґер запитав думку Гайдеґґера про точне значення одного вислову Рівароля, і отримав справжнісінький урок з філософії, приголомшливий за своєю глибиною, й присвячений поняттям часу та руху.
Листування Ернста Юнґера з Мартіном Гайдеґґером розпочалось в 1949 році у зв’язку з планами щодо часопису під назвою «Pallas», редактором якого мав стати есеїст Армін Мьолер (який був особистим секретарем Юнґера з 1949 до 1953 року). Цей проект зійшов нанівець, однак згодом Юнґер разом з істориком релігії Мірчою Еліаде створив інший часопис під назвою «Antaios». Їхнє листування тривало до смерті Гайдеґґера в травні 1976 року. Оприлюднене в Німеччині в 2008 році, тепер воно стало доступним у Франції в чудовому перекладі, з коментарями та під редакцією Жульєна Ерв’єра. Ця книга дарує рідкісне відчуття насолоди.
Роком раніше, в кінці 1948-го, Юнґер вперше зустрівся з Гайдеґґером в своїй хатинці в лісі біля Тодтауберга. Пізніше він напише: «Від самого початку, там було дещо – не тільки з поза меж слів та думок, але й поза меж самої людини» («Рівароль та інші твори»)
То були перші повоєнні роки, сумний і болісний час, коли до обох чоловіків ставились ніби вони випромінювали радіацію. 25 червня 1949 року, Юнґер написав неперевершені рядки: «З плином останніх років, мені стало ясно, що мовчання – це наймогутніша зброя, якщо вона приховує за собою те, що гідне замовчування».
Але що найбільш вражає в цих листах, так це різниця в тоні бесіди між філософом і письменником. Обидва чоловіка щиро захоплюються один одним, але інтелектуально Гайдеґґер повністю переважає свого співрозмовника. Юнґер не допускає ані найменшої критики Гайдеґґера, проте навзаєм це зовсім не так.
І справді, Юнґер – на відміну від свого брата Фрідріха Ґеорґа Юнґера – не був наділений істинним філософським розумом. Він визначає, що праці Гайдеґґера, про які він знав не багато, часом не вкладались йому в голову. Так, в листопаді 1967 року він зазначав: «Ваші тексти є складними і тяжкими для перекладу, тому в мене завжди викликає подив той вплив, який вони справляють на французьку інтелігенцію». Все вказує на те, що Юнґер був більшою мірою вражений Гайдеґґеровою інтелектуальною харизмою, аніж власне його ідеями. Він також був більш схильним до відвідин та більш охочим підтримувати стосунки зі своїм сучасником. Гайдеґґер рухався неохоче й був значною мірою відсторонений від «суспільного» життя – й більш зосереджений на тому, що має суть. Як сказав Лао Цзи про мудреця: «Він не діє – він звершує».
Більше того, Гайдеґґер відкрито стверджував, що в його очах Юнґер не був «мислителем» («Denker»). Він був людиною, котра теоретизує спираючись на свій досвід, на те, що він бачив і пережив (починаю з досвіду в шанцях Першої світової війни), а не на те, що може бути виключно думкою. Юнґер, іншими словами, мав ідей більше ніж він мав думок. Він був “Erkenner”, людиною, що «пізнає», більш схильною до відкриття «нових бачень», а ніж до досягнення «нових істин». Саме тому Гайдеґґер пише:
«Він [Юнґер] не має ані найменшого уявлення про «об’єктифікацію» світу та людини. В результаті його знання залишаються психологічними й моральними… Він завжди залишається в межах метафізики… Оскільки Юнґер не бачить того, що є виключно «мислимим», він розглядає виповнення метафізики як сутність волі до влади за світанок нової ери, в той час як воно становить тільки прелюдію до швидкого за старіння всіх нещодавніх нововведень, приречених зануритись в нудьгу небуття беззмістовності, що накопичує полишення Буття, правдивого для істот»
Заскладна мова? Це ще не все.
Гайдеґґер, в будь-якому разі, цікавився Юнґером протягом тривалого часу. В 1932 році, книга «Робітник» – найвизначніша теоретична праця ветерана фронту, як й декілька інших його робіт, дістали увагу Гайдеґґера. Протягом зимового семестру 1939-40 років, в університеті Фрайбурга, Мартин Гайдеґґер навіть присвятив цій книги цілий семінар. Тексти, написані ним про Юнґера, зібрані сьогодні в майже 500-сторіноковому тому й оприлюднені в Німеччині 2004 року (90-ий тому повного зібрання творів, все що в процесі публікації, завершуваної Вітторіо Клостерманом), красномовне тому свідчення.
В Юнґері Гайдеґґер цінував людину, що зрозуміла світ, заснований на волі до влади і прояснила роль техніки з цієї точки зору. Постать Робітника дійсно презентує світ у формі влади. Саме завдяки постаті Робітника, Техніка, як рушій і інструмент, призводить до «тотальної мобілізації». З прямим посиланням на «Робітника» Гайдеґґер пише: «Робота. …сьогодні сходить до метафізичного рівня цієї безумовної об’єктифікації всіх наявних речей, розгортаючи їх істоти у волі до волі» («Vorträge und Aufsätze»).
Гайдеґґер був захопленим читачем Юнґера, але все ж критичним. Діалог, що протікав, часто опосередковано, між двома чоловіками, однозначно це доводить. Найкращий спосіб оцінити те, що розділяло їх прочитати одночасно тексти, які автори присвятили один одному, з нагоди їхніх шістдесятих річниць: «Над межею» («Über die Linie», 1950) з під пера Юнґера та Гайдеґґерове «Розглядаючи «Над межею»» («Über «die Linie»», 1955). Обидва тексти присвячені сутності сучасної технології, та тому, яке світло вона проливає на поняття нігілізму. Примітно, що Нічше становить центральну вісь діалогу між Гайдеґґером та Юнґером.
В своєму тексті від 1950 року, дійсно приймає ідею Ніцше як відправну точку спроби оцінки сучасного нігілізму. Він доходить до деякого роду оптимістичного роду, що найгірше вже позаду. Сучасний світ, він стверджує, пройшов «нульову точку», тобто поворотну точку нігілізму; на противагу йому Гайдеґґер доводить, що цей світ як ніколи занурений в «запомин Буття», від якого не можливо втікти, не полишивши мову метафізики («нульова межа, де блаженство досягає кінця, є врешті найменш видимим за будь-що»).
Не вдаючись глибоко в абстрактні деталі, слід зробити деякий огляд. В двотомному збірнику його лекцій присвячених Ніцше (1936-1946), Гайдеґґер стверджував, що хоча автор «Так говорив Заратустра» закривав цикл західної метафізики, він, не заважаючи на те, лишався замкненим ньому. Воля до влади, в його очах, були тільки «волею до волі», тобто посилюючою суб’єктивністю (інакшими словами «волею до самої себе», волею, що залежить від самої себе, і в той же час встановлює себе як свій власний об’єкт). Сучасна добра занепаду є добою довершення метафізики у формі метафізики волі до влади, останнім представником якої є Ніцше. Для Ніцше, зрештою, «воля і влада мають однакове значення». Гайдеґґер закликає Юнґера мислити поза ніцшеанською метафізикою волі до влади, від модерної метафізики суб’єктивності від якої він продовжує залежати.
Гайдеґґер мав ніщо ніше, як найвищу думку про Ніцше. І також про Юнґера. Він тільки закликав його розмірковувати далі. Ернст Юнґер, і про це варто наголосити, був одним з небагатьох авторів з яким Гайдеґґер погодився, після 1945 року, продовжити підтримувати діалог, а це вже дещо значить.
На восьмидесяту річниці автора «В сталевих грозах», Гайдеґґер надіслав йому листа: «Залишайтеся з тим світосяйним духом твердості, який ви завжди демонстрували в досить відмінний спосіб від того в який ви говорили». Важко уявити як такого роду ремарку можна передати сьогодні через смс чи е-мейл.
Source: http://ntz.org.ua/?p=3139