616 words
English original here
Жодна людина не може бути більш сліпою, ніж та яка відмовляється бачити. Я недавно загадав цей вислів, читаючи довгу викривальну промову одного класичного науковця-пенсіонера [1].
Користаючись із статусу, привілейованого в Франції, і навіть в Сполучених штатах, де він викладав у поважних університетах, цей добрий професор насміхався над терміном, обраним його співвітчизниками, котрі називали себе «корінними мешканцями» або «автохтонами», тобто як каже грецька етимологія, народженими від собі подібних, тієї ж крові та тієї ж землі.
«В середині XVI століття до нашої ери», пише автор, «в невеличке місто-державу в Греції вселився вірус «гіпертрофії власного Я» – «жахлива епідемія», додав професор у відставці. Задумайтесь: ця епідемія «полягала в заснуванні щорічної церемонії на якій промовець, вправний в похоронних промовах, оспівував безсмертну славу афінян перед могилами полеглих у війнах». А й справді, що за безглузда ідея, звеличувати славу міста та загиблих у війні! Ця тривожна «гіпертрофія власного Я» навіть привела афінян до спорудження жалюгідних мармурових пам’яток, на зразок Парфенону, які витримали тисячоліття й різноманітні загарбання заради вічного захвату бовдурами подібними до нас. Це також привело їх до зведення інших посередніх пам’яток – пам’яток духу (передача Гомерових поем, винайдення філософії, трагічної драми та історичних досліджень), що живлять нас і по цей день, і які на подив дивакуватого професора ми й досі цитуємо. Весь цей спадок й справді таки бісить.
І ось гідний жалю приклад! «[Французькі] історики 1880-х років почали писали історію Франції, що постала з самої себе». Шкандаль! І це ще не все: «Чисто як монахи, які в XII століття винайшли «християнський цвинтар», де немає місця євреям, безбожникам, чужинцям та іншим невірним, вони [історики] продовжують дотримуватись переконання, від однієї республіки до іншої, що ми суть нащадками померлих, зокрема наших померлих, з доісторичних часів. Ці «великі історики» [зверніть увагу на лапки] ручаються за них». Який жаль!
Як повіриш нашому відставному науковцю, у Франції ідея національної ідентичності, яка, виходить, прийшла до нас з Афін та Древньої Греції – витає нині в повітрі. Це одкровення переповнює його горем.
Звісно ж, як недоречно, сівши на дедалі більші глобальні фінансові потоки, зазвичай вигідні, заохочувати до чогось протилежного цих «кочівницьким» почуттям, вживаючи його слова. Природно, що легко бути «кочівником», коли подорожуєш тільки найгарнішими місцями світу, коли всі витрати оплачено, оповитий незліченними челядниками, приставленими для зручності та безпеки.
Без сумніву, останній французький «автохтон», який не знайшов засобів чи можливості втікти, наприклад з Вільєр-ле-Беля після погромів листопада 2007 року також був би не проти стати «кочівником» такого типу. Але його становище бідного, старого або ж покинутого «автохтона» не дає йому це зробити. І що за миленька назва «Вільєр-ле-Бель». «Автохтонна» назва, що нині звучить з відлунням жорстокої іронії.
Ви можете спитати, чому я говорю про такі речі? Тому що історик мусить також брати до уваги і не бути сліпим щодо того, що твориться на його очах. Це урок Марка Блоха, сучасника і жертви катастрофи 1940 року. Він визнав, що його роботи призвела до не усвідомлення важливості продій його часу. «Це було хибним розумінням історії… Ми віддали перевагу самоув’язненню в нервовій тиші наших кабінетів… Чи ж не були ми завжди хорошими громадянами?»[2]. Я не можу заперечити, що цей випадок лишив мене байдужим.
І якщо людина не являє собою повного ідіота, перед нею постане питання: чому прагнення до ідентичності (бути свідомим, ким ти є, на кожному рівні свого існування, між подібними собі) є похвальним для чорних американців, китайців, арабів, ізраїльтян, уйгурів, турків чи габонців, але злочинним для європейців та французів?
Нині, це саме те питання на яке слід дати відповідь.
Примітки
1. Marcel Detienne, в часописі Le Monde, 12-13 липня 2009 року, під заголовком: “La France sans terre ni mort” [Франція без землі та мертвих].
2. Marc Bloch, L’Etrange défaite (Editions Francs Tireurs, 1946), ст. 188. Покаявшись у своїй попередній відірваності, великий історик долучився до Опору. Відтак, був схоплений та розстріляний в червні 1944 року.
Source: http://ntz.org.ua/?p=3132